Гай-Ныжнык Павел Павлович
Борис Стеллецкий – начальник Главной Квартиры и Собственного Штаба Гетмана П.Скоропадского
В статье раскрывается жизненный путь
Б.Стеллецкого и его деятельность во время существования Украинской Державы
(Гетманата) в 1918 году.
Ключевые слова: Украинская Держава,
Гетманат, Стеллецкий, Скоропадский, Штаб Гетмана.
Борис Семенович Стеллецкий (23 августа
1872 - 25 февраля 1939) - военнослужащий, полковник российской армии,
генеральный хорунжий украинской армии, с 27 июня по 24 октября 1918 - начальник
Главной Квартиры и Собственного Штаба Гетмана П.Скоропадского.
Стеллецкий - семинаристскую фамилию
искусственного происхождения (от stella лат. «звезда»), впервые получил
священник Иоасаф (Асаф) (1726-1796), сын Зиновия (1695-1760) и внук Гавриила
(1670-1745), который, в свою очередь, был потомком казака-запорожца Осипа
(1640-1710), переселившегося в 1663 году из Сечи в Харьков.
Дед Б.Стеллецкого - Василий Гаврилович
(1802-1860) – был женат на Марии Федоровне Леус (1810-1852) - дочери учителя
немецкого языка, шведа по национальности. Леус же в свое время женился на
грузинке, которая была выкуплена из персидского плена и принадлежала к
старинному роду Елиозових. Видимо именно отсюда берут начало выразительные
кавказские черты лица их внука - Б.Стеллецкого.
Отец Б.Стеллецкого - Семен Васильевич
(1845-1903) - был генералом царской армии. Он закончил Московский Межевой
институт и военную Академию в Санкт - Петербурге. На службе занимался
строительством бастионов Брестской крепости, моста через Вислу, а затем
построил церковь на кладбище на Воле, где и был похоронен. Имел поместье
Шестаково в Гродненской губернии, в 12 верстах от Беловежской Пущи [1]. Он был
женат дважды. От первого брака с Екатериной Георгиевной (ум. 1 мая 1877) у
С.Стеллецкого родились сыновья Борис (1872 г.) и Дмитрий (1875 г.), который
впоследствии стал известным художником. Второй брак отца состоялся в 1878 г.,
когда сыновьям было соответственно шесть и три года. Приемной матерью
шестилетнего Бориса Стеллецкого стала 19-летняя Софья Васильевна Соболевская
(1859-1938) - дочь начальника Варшавского военного округа Василия Львовича
Соболевского и Анны Федоровны Подчейцовой. Впоследствии у супругов родилось еще
пятеро детей (Василий, Константин, Елена, Петр и Федор).
Борис Стеллецкий родился в Брест-Литовске
(Брест - во времена УНР и Украинской Державы, современный Брест в Беларуси),
был православной веры, образование получил в Варшавской классической гимназии.
На военную службу поступил 1 января 1891 года после зачисления в Одесское
пехотное юнкерское училище, которое окончил в 1894 году. Выпущен в 7- й
пехотный Ревельский полк. Впоследствии служил командиром роты в 4-м Варшавском
крепостном полку. С 16 октября 1894 - подпоручик, с 1 сентября 1898 - поручик.
В 1901 г. по 1-му разряду закончил Николаевскую академию Генерального штаба и
23 мая 1901 получил звание штабс-капитана. Находился при Варшавском военном
округе. С 26 ноября 1901 по 16 декабря 1902 служил старшим адъютантом штаба 1-й
Донской казачьей дивизии. С 16 февраля 1902 по 11 октября 1903 - помощник
старшего адъютанта штаба Киевского военного округа. В это время, 6 апреля 1903,
получил звание капитана. С 11 октября 1903 по 6 декабря 1907 служил
обер-офицером для поручений при штабе Киевского военного округа. Цензовое командование
ротой отбывал с 28 ноября 1904 по 1 сентября 1905 в 131-м пехотном
Тираспольском полку. 6 декабря 1907 получил воинское звание подполковника. С
этого же дня по 21 декабря 1907 - начальник строевого отдела штаба
Ивангородской крепости. С 21 декабря 1907 по 2 июня 1911 - старший адъютант
штаба Киевского военного округа.
Во время службы в Киеве Б.Стеллецкий
редактировал «Военно-исторический вестник» (с № 3-4 в 1909 по № 3-4 в 1911 г.),
выходивший в то время ежемесячно. Журнал издавался киевским отделом Российского
военно-исторического общества с 1909 по 1914 (до 1912 г. - ежемесячник, после -
выходил четыре раза в год) и представлял собой иллюстрированный сборник
разнообразных материалов на военно-историческую тему. Б.Стеллецкий еще во
времена царизма интересовался военно-исторической тематикой и был автором
примерно десятка научно-популярных статей этого направления, в том числе
военно-исторических исследований: «Польско-казацкая война с Турцией 1621 г.»
(Военно-исторический вестник (Киев). - 1909. - №5-6, №7-8), «Замок в Клевании»
(Военно-исторический вестник (Киев). - 1911. - №11-12), «Родословная
владетельных князей дома Рюрика» (Военно-исторический вестник (Киев). - 1910. -
№1-2) и др..
2 июня 1911 он был назначен и 6 декабря
того же года утвержден заведующим передвижением войск Киевского района, а 6
декабря 1911 получил звание полковника. Цензовое командование батальоном
отбывал с 29 мая по 25 сентября 1913 в 130-м пехотном Херсонском полку [2, 3,
4].
Участник Первой мировой войны. С 14
декабря 1915 - штаб-офицер для поручений при главнокомандующем армиями
Юго-Западного фронта. С 28 октября 1916 - начальник ВОСО Дунайской армии. На 3
января 1917 старшинство в чине полковника установлено 6 декабря 1909
Во время службы в императорской армии был
награжден орденами: Святого Станислава III ст. (1906 г.), Святой Анны III ст.
(6 декабря 1909) и Святого Станислава II ст. (6 декабря 1913).
В 1918 г. перешел на службу в армию
Украинской Державы. Генеральный хорунжий украинской службы. 27 июня 1918, после
отставки В.Дашкевича-Горбацкого [5], назначен начальником Главной Квартиры и
Собственного Штаба Гетмана П.Скоропадского. Правда, уже в эмиграции Гетман
признавался, что совершил это назначение «без особого выбора, просто попался
под руку», и считал за «большую ошибку» [6, с. 214]. На самом деле Б.Стеллецкий
был ставленником окружения Гетмана, а непосредственно - заместителя министра
внутренних дел, личного советника П.Скоропадского и человека, которому тот
безоговорочно доверял - А.Палтова [7]. Относительно слов Гетмана (написанных
уже в эмиграции) про большую ошибку с назначением Б.Стеллецкого, то их суть
раскрывает в своих записях сам Б.Стеллецкий, прямо указывая, что вынужден был
уйти с должности из-за «расхождения во взглядах [с П.Скоропадским - П.Г.-Н.] на
Петлюру, а, главным образом, на усилившееся влияние социал-националистического
движения» [8, л. 125]. Именно при Б.Стеллецком Собственная администрация
Гетмана была структурирована, а гетманская Квартира, Штаб и их подразделения
получили тщательно детализированные обязанности и задачи, которые были
определены под грифом «Секретно» в Положении «О Главной Квартире Гетмана» и
утверждены 3 августа 1918 г. Б.Стеллецким.
Штаб Гетмана [9] был сердцевиной Главной
Квартиры руководителя государства и его полномочия были чрезвычайно широкими.
Гетманский штаб занимался вопросами назначения и увольнения со службы,
отпусками и командировками всех чинов Главной Квартиры Гетмана делами оказания
помощи от самого П.Скоропадского тем лицам, «которые совершили услуги
Украинской Державе» [10, л. 7].
Кроме того, в компетенцию Штаба Гетмана
также входило: установление связи между частями, подчиненными начальнику
гетманского Штаба; уведомлением Гетмана по данным прессы о политическом и
экономическом настроении населения; сохранение дел и документов исторического
значения; обеспечение содержания и других видов довольствия лицам Главной
Квартиры; общий надзор за безопасностью резиденции и путешествий Гетмана;
устройство гетманских приемов и встреч, «исследование всех сторон деятельности
политических партий, организаций и отдельных лиц, которые пытаются подорвать
Гетманскую власть и установленную форму правления в Украинской Державе, а также
выявление различных политических течений в обществе и народных массах» [10, л.
7].
На своего начальника Штаба Гетман, как он
сам говорил в то время, смотрел как на свою жену, а потому и между ним и его
начальником штаба должны были быть полное доверие и никаких тайн, если же
появлялись различия во взглядах, то они должны были разойтись [8, л. 124]. В
таком утверждении есть определенная логика, ведь начальник личного штаба через
подчиненные ему управления регулировал всю внутреннюю жизнь Гетмана. В связи с
этим один из его начальников Штаба Б.Стеллецкий впоследствии, уже в эмиграции,
несколько иронично высказался, что «в сущности эту должность было бы более
правильно назвать Министром Двора Гетмана, но чтобы опять же не создавать
слухов о царском режиме, решено было назвать ее более скромно» [8, л. 124], то
есть - начальником собственного Штаба господина Гетмана.
К половине девятого вечера обед подходил к
концу, и П.Скоропадский принимал доклад от начальника Штаба, а в другой комнате
одновременно проходило заседание Совета министров. Около десяти вечера
правительство делало перерыв на полчаса, и все выходили в зал; туда же выходил
Гетман, и здесь происходил обмен впечатлениями и мыслями [11]. После перерыва,
П.Скоропадский с начальником Штаба возвращались в кабинет, где иногда до
трех-четырех часов утра занимались рассмотрением текущей переписки. Как
свидетельствовал гетманский начальник Штаба очень редко бывали дни, когда
удавалось закончить работу до одиннадцати или двенадцати ночи [8, л. 126-130].
И действительно, ежедневное присутствие за
завтраком и обедом, а также ежедневные доклады у Гетмана, которые осуществлял
начальник штаба, фактически делали его членом гетманской семьи. Близость к
главе государства, который имел диктаторские полномочия, повышала и
политический и административный вес начальника Штаба в масштабах всей вертикали
власти, ведь все доклады Гетману от министров возвращались им через начальника
штаба, который, следовательно, был в курсе и всех текущих дел по
государственному управлению. Кроме того, как откровенно признавал Б.Стеллецкий:
«Начальник Штаба не входил в состав Совета Министров, но его влияние было
больше чем каждого отдельного министра, т.к. он был постоянным докладчиком и
советником Гетмана, и имел в своем распоряжении Особый отдел, благодаря
которому в полной мере был информирован как об отдельных лицах, так и о
событиях, что давало ему возможность легко ориентироваться в событиях» [8, л.
126].
Начальник Штаба Гетмана по любому поводу
или делу отчитывался только перед Гетманом и получал указания и распоряжения
тоже исключительно от Гетмана, а потому «никакое другое управление делами, вверенными
его распоряжению, требовать указаний по ним не имеет права». Кроме того,
начальник гетманского Штаба приравнивался в правах к главнокомандующим, а в
отдельных случаях приобретал также права министра, и поэтому мог отдавать «все
распоряжения по министерствам Гетмана, его размещению, удовлетворению и
охране». Среди обязанностей начальника Штаба Гетмана было : командование
частями Штаба, надзор за делопроизводством и ревизия дел Штаба, составление
смет расходов и доходов Штаба, а также передача гетманских предписаний всем
государственным органам, гражданским учреждениям и отдельным лицам для
выполнения со словами: «Господин Гетман приказал» [12, л. 16-30, 81-100].
Штаб Гетмана играл одну из ключевых ролей
в государственной работе во время гетманства П.Скоропадского и представлял
своего рода службу безопасности, разведки, контрразведки и охраны главы
государства одновременно. Вполне вероятно, что используя такие широкие
(особенно силовые) полномочия гетманской Квартиры вообще и Штаба Гетмана
частности, П.Скоропадский, пытался создать собственное правительство и по
совместительству силовую структуру, которая (в тесном кругу ближайших и
доверенных ему лично людей) предоставила бы Гетману возможность действовать
более самостоятельно в управлении государством, избегая тотального контроля
оккупационной немецкой власти и политической шумихи своих противников.
Именно Б.Стеллецкому сразу же после ареста
В.Винниченко [13, 14] Гетман приказал немедленно отбыть в Особый отдел (на Подвальную
в отель «Версаль») и лично убедиться в законности ареста оппозиционера, добавив
при этом: «Устройте так, чтобы выпустить этого мерзавца и установить за ним
негласный надзор» [15, л. 100-103]. Б.Стеллецкий выполнил приказ Скоропадского,
но одновременно привез Гетману два документа, изъятых у В.Винниченко,
свидетельствовавших об антигетманской политической деятельности писателя и
доверительной переписке его с Д.Дорошенко. Однако Гетман, посмотрев бумаги
привезенные из Особого отдела начальником его личного Штаба, только пригласил к
себе в кабинет председателя правительства Ф.Лизогуба, и молча передал ему оба
эти документа. На следующий день В.Винниченко был освобожден из-под стражи, и
весь инцидент был предан забвению [15, л. 106-107].
Следует также упомянуть и о том, что
Б.Стеллецкий был ярым противником социалистических идей и, соответственно, и
политиков, что эти идеи исповедовали. Несмотря на это, он уважал отдельных
представителей этой идеологии как достойных политических оппонентов. Так, например,
в своих воспоминаниях, отмечает про С.Петлюру, что тот имел большой пыл в своей
деятельности, преданность социал-демократическим убеждениям и организаторский
талант. Начальник гетманского Штаба стал относиться с уважением к этому чуждому
ему по убеждениям социалисту, революционеру и самостийнику, а впоследствии даже
высказал мнение, что С.Петлюра «значительно превзошел Скоропадского своим
организаторским талантом и можно только искренне пожалеть, что не он в то время
был Гетманом» [15, л. 90-91].
Кроме того, как утверждал сам
Б.Стеллецкий, после ареста С.Петлюры Гетман каждый раз требовал от своего
начальника Штаба найти доказательные обвинения против него [16]. На это
Б.Стеллецкий каждый раз докладывал, что их в его распоряжении нет, поскольку
С.Петлюра не преступник, а лишь враг. Тем не менее, несмотря на давление со
стороны немцев, социалистов и гетманских чиновников начальник гетманского Штаба
был твердым противником освобождения С.Петлюры. Именно поэтому, как вспоминал
сам Б.Стеллецкий, ему «пришлось покинуть свой пост из-за нежелания подчиниться
требованию освобождения С.Петлюры» [15, л. 120]. Вместе с тем, необходимо
упомянуть, что, как уверяет Б.Стеллецкий, Гетман категорически отказался
выслать С.Петлюру в Германию или устроить его неожиданную смерть в камере, а,
наоборот, требовал осуществить над ним судебный процесс со всеми доказательными
формальностями (Б.Стеллецкий, кстати, по этому поводу жаловался, что
аристократизм Скоропадского и его петербургское воспитание во многом вредили
воплощению в жизнь политики твердой руки, которую обеспечивали Гетману его
диктаторские полномочия).
К самому П.Скоропадскому, как и к его
семье, Б.Стеллецкий относился с искренним уважением и был убежден, что Гетман
желал добра своей Родине и пытался лучше узнать свой народ. Вместе с тем он
считал Гетмана смелым офицером, человеком чести, но политически неопытным и
плохо разбиравшимся в людях. Стоит также добавить и о том, что, по наблюдениям
начальника Штаба Гетмана, жена П.Скоропадского была от природы очень умной женщиной,
ее уму и такту мог бы позавидовать любой из министров Гетмана. Не лишним будет
упомянуть и о том, что Александра Петровна «далеко не сочувственно относилась
ко всей авантюре своего мужа и не верила в Украину» [8, л. 136]. Такие ее
взгляды имели право на существование и не заслуживали бы здесь отдельного
упоминания, если бы Гетманова Александра не влияла бы ими на решения своего
мужа - Гетмана Украины. Б.Стеллецкий вспоминал, что когда в русофильской части
окружения П.Скоропадского, в частности, у самого Б.Стеллецкого и А.Палтова,
возникала необходимость склонить на пророссийскую сторону Гетмана в споре с
проукраинской группой (Д.Дорошенко, И.Полтавець-Остряница) то они приглашали
жену Гетмана, которая «появлялась якобы случайно и как женщина от природы умная
находила способ примирить стороны и убедить своего мужа» [8, л. 135-136]. Сам
же Б.Стеллецкий, совместно с А.Палтовим, «употребляли все усилия [чтобы]
сгладить... отношения [с белой Россией] и сделать их для общероссийского
направлении не столь вредными» [8, л. 135-136].
По поводу вышесказанного, думаю, будет
уместным вспомнить и о воспоминаниях Б.Стеллецкого, в той части, где он
изображал мысли Скоропадского во время гетманства в 1918 году, о
взаимоотношениях Украины и России. Гетманский начальник Штаба писал, что
П.Скоропадский часто высказывал приближенным к нему людям свой взгляд на
Украину вообще и в частности на свое гетманство. «Он совершенно искренне
сознавал, что в Петербурге не считали возможным отсоединение Украины
(Малороссии) от России и хотя он вне всякого сомнения природный малоросс, но ни
его сердцу, ни его разуму Малороссия ничего не говорила.
Только после отречения Государя, которого
он очень уважал и когда временное правительство, и даже отдельная область могла
выбрать себе правителя, он ближе познакомился со своей родиной. И вот тут ему
открылись совсем новые, до этого чужие чувства, навеянные мнениями дальнего,
солидного и чужого Петербурга к этой богатой и когда-то самостоятельной
окраине, колыбели всего Государства Российского и безусловного источника,
который до последнего времени насыщал север своей высокой культурой. Украина
дала России целый ряд ученых, писателей, поэтов, музыкантов. Ее богатством жил
и превозносился Петербургский режим и взамен всего этого, - писал Б.Стеллецкий о
размышлениях Гетмана Б.Скоропадского вроде как о своих собственных, -
неблагодарный чиновничий Петербург только наносил один за другим уколы
национальному чувству украинцев... Но все это, - говорил Скоропадский, - даже
если бы он это и знал раньше, как знает теперь, не дало бы ему право на
провозглашение гетманства, если бы был в России Император. Теперь же, когда
исчезла эта единственная связь, когда судьбой российских народов завладели
какие-то разночинцы, он считает себя больше чем в праве, и по своему положению
и по происхождению, принять участие в судьбе Отечества. Что будет дальше,
предсказать трудно, но одно он может сказать, что пока во главе управления
России останутся эти сомнительные проходимцы, то он без борьбы своей власти не
уступит. Он любит до сих пор Россию, но Россию справедливую и сильную и всегда
готов предоставить ей свою помощь.
На вопрос, как он думает, должна ли
Украина быть самостоятельной или войти федерально в состав Российской Империи,
Скоропадский отвечал, что сейчас еще ничего нельзя предсказать, все будет
зависеть от того, что будет представлять [из себя] будущая Россия, однако можно
предположить, что Украина войдет федеративно в состав новой России» [8, л.
144-147].
Б.Стеллецкому не удалось долго удержаться
на престижной должности, и 24 октября 1918 он был освобожден. Что касается слов
Гетмана (написанных уже в эмиграции) о большой ошибке в назначении
Б.Стеллецкого, то их суть раскрывает в своих записях сам Б.Стеллецкий, прямо
указывая, что вынужден был уйти с должности из-за «расхождения во взглядах [с
П.Скоропадским - П.Г.-Н.] на Петлюру, а главным образом на
социал-националистическое движение, усиливавшее свое влияние» [8, л. 125].
О судьбе Б.Стеллецкого после падения
Гетманщины в декабре 1918 г. [17] практически ничего неизвестно. Достоверно
известно лишь, что он эмигрировал в Югославию, где с ним жили трое детей
(дочери Татьяна и Ксения и сын Федор). Умер в Белграде (Сербия) 25 февраля 1939
г. и был похоронен на белградском Новом кладбище (участок 80-А).
Сохранились его (пока неопубликованные)
мемуары: «Воспоминания бывшего заведующего передвижением войск по железным
дорогам и водным путям сообщения Киевского района», «Генерал-лейтенант Николай
Иванович Иванов (Гамзунов)» и «Гетман Павел Скоропадский. Воспоминания о
событиях на Украине в 1918 году. От Грушевского до Петлюры», − сохраняющиеся
в Российском зарубежном историческом архиве в Праге.
| |
Павло Гай-Нижник
Борис
Стеллецький – начальник Головної Квартири та Власного Штабу Гетьмана
П.Скоропадського
В статті висвітлюється життєвий шлях
Б.Стеллецького та його діяльність за часів існування Української Держави
(Гетьманату) 1918 року.
Ключові слова: Українська Держава, Гетьманат, Стеллецький, Скоропадський, Штаб Гетьмана.
Борис Семенович Стеллецький (23 серпня 1872 р. – 25 лютого
1939 р.) – військовослужбовець, полковник російської служби, генеральний
хорунжий української служби, з 27 червня по 24 жовтня 1918 р. – начальник
Головної Квартири та Власного Штабу Гетьмана П.Скоропадського.
Стеллецькі – семінаристське прізвище штучного походження
(від stella лат. “зірка”, “зоря”), яке вперше отримав священик Іоасаф (Асаф)
(1726–1796), син Зиновія (1695–1760) та онук Гавриїла (1670–1745), який, в свою
чергу, був нащадком козака-запорожця Осипа (1640–1710), що у 1663 р.
переселився із Січі у Харків.
Дід Б.Стелецького – Василь Гаврилович (1802–1860) – був
одружений на Марії Федорівні Леус (1810–1852) – доньці вчителя німецької мови,
що був за національністю шведом. Леус же свого часу одружився на грузинці, що
була викуплена з перського полону й належала до старовинного роду Єліозових.
Вочевидь саме звідси беруть початок виразні кавказькі риси обличчя їхнього
онука – Б.Стеллецького.
Батько Б.Стеллецького – Семен Васильович (1845–1903) – був
генералом царської армії і свого часу закінчив Московський Межевий інститут та
військову Академію у Санкт-Петербурзі. На службі займався будівництвом
бастіонів Брестської фортеці, моста через Віслу, а згодом побудував церкву на
цвинтарі на Волі, де по смерті й був похований. Мав маєток Шостаково у
Гродненській губернії, що у 12 верстах від Біловезької Пущі [1]. Батько був
одружений двічі. Від першого шлюбу з Катериною Георгіївною (пом. 1 травня 1877
р.) у С.Стеллецького народилися сини Борис (1872 р.) та Дмитро (1875 р.), який
згодом став відомим художником. Другий шлюб батька відбувся у 1878 р., коли
синам було відповідно шість та три роки. Прийомною матір’ю дворічного Бориса
Стеллецького стала 19-річна Софія Василівна Соболевська (1859–1938) – донька
начальника Варшавської військової округи Василя Львовича Соболевського та Анни
Федорівни Подчейцової. Згодом у подружжя народилося ще п’ятеро дітей (Василь,
Костянтин, Єлена, Петро та Федір).
Борис Стеллецький народився у Бресті-Литовському (Берестя –
за часів УНР та Української Держави; сучасний Брест у Білорусі), був
православної віри, освіту здобув у Варшавській класичній гімназії. У військову
службу вступив 1 січня 1891 р. після зачислення до Одеського піхотного
юнкерського училища, яке закінчив у 1894 році. Випущений у 7-й піхотний
Ревельський полк. Згодом служив командиром роти у 4-му Варшавському фортечному
полку. Від 16 жовтня 1894 р. – підпоручник, з 1 вересня 1898 р. – поручник. У
1901 р. по 1-му розряду закінчив Ніколаєвську академію Генерального штабу й 23
травня 1901 р. отримав звання штабс-капітана. Перебував при Варшавській
військовій окрузі. Від 26 листопада 1901 р. по 16 грудня 1902 р. служив старшим
ад’ютантом штабу 1-ї Донської козацької дивізії. З 16 лютого 1902 р. по 11
жовтня 1903 р. – помічник старшого ад’ютанта штабу Київської військової округи.
У цей час, 6 квітня 1903 р., отримав звання капітана. З 11 жовтня 1903 р. по 6
грудня 1907 р. служив обер-офіцером для доручень при штабі Київської військової
округи. Цензове командування ротою відбував з 28 листопада 1904 р. по 1 вересня
1905 р. у 131-му піхотному Тираспольському полку. 6 грудня 1907 р. отримав
військове звання підполковника. З цього ж дня по 21 грудня 1907 р. – начальник
стройового відділу штабу Івангородської фортеці. З 21 грудня 1907 р. по 2
червня 1911 р. – старший ад’ютант штабу Київської військової округи.
Під час служби у Києві Б.Стеллецький редагував
“Военно-исторический вестникъ” (з № 3–4 у 1909 р. по № 3–4 у 1911 р.), який на
той час виходив щомісяця. Часопис видавався київським відділом Російського
військово-історичного товариства з 1909 по 1914 рр. (до 1912 р. – щомісячник,
опісля – виходив чотири рази на рік) і представляв собою ілюстрований збірник
різнобічних матеріалів на військово-історичну тему. Б.Стелецький ще за часів
царату цікавився військово-історичною тематикою і був автором з десятка
науково-популярних статей з цього напрямку, зокрема військово-історичних
розвідок: “Польско-казацкая война с Турцией 1621 г.” (Военно-исторический вестник (Киев). – 1909. – №5–6; №7–8); “Замок в Клевании”
(Военно-исторический вестник (Киев). – 1911. – №11–12); “Родословная
владетельных князей дома Рюрика” (Военно-исторический вестник (Киев). – 1910. –
№1–2) та ін.
2 червня 1911 р. його було призначено, 6 грудня того ж року
затверджено, завідуючим пересуванням військ Київського району. Водночас 6
грудня 1911 р. отримав звання полковника. Цензове командування батальйоном
відбував з 29 травня по 25 вересня 1913 р. у 130-му піхотному Херсонському
полку [2; 3; 4].
Учасник Першої світової війни. З 14 грудня 1915 р. –
штаб-офіцер для доручень при головнокомандуючому арміями Південно-Західного
фронту. З 28 жовтня 1916 р. – начальник ВОСО Дунайської армії. На 3 січня 1917
р. старшинство в чині полковника установлено 6 грудня 1909 р.
Під час служби в імператорській армії був нагороджений
орденами: Святого Станіслава ІІІ ст. (1906 р.), Святої Анни ІІІ ст. (6 грудня
1909 р.) та Святого Станіслава ІІ ст. (6 грудня 1913 р.).
У 1918 р.
перейшов на службу в армію Української Держави. Генеральний хорунжий
української служби. 27 червня 1918 р., після відставки В.Дашкевича-Горбацького
[5], призначений начальником Головної Квартири та Власного Штабу Гетьмана
П.Скоропадського. Щоправда вже в еміграції Гетьман зізнавався, що здійснив це
призначення “без особливого вибору, просто попався під руку”, і вважав його за
“велику помилку” [6, с. 214]. Насправді ж Б.Стеллецький був ставлеником
оточення Гетьмана, а безпосередньо – заступника міністра внутрішніх справ,
особистого радника П.Скоропадського й людини, якій той беззастережно довіряв –
О.Палтова [7]. Що ж до слів Гетьмана (написаних вже в еміграції) про велику
помилку в призначенні Б.Стеллецького, то їхню суть розкриває у власних записах
сам Б.Стеллецький, прямо вказуючи, що вимушений був піти з посади через
“розбіжність поглядами [із П.Скоропадським – П.Г.-Н.] на Петлюру, а головним
чином на посиливший вплив соціалістично-націоналістичний рух” [8, арк. 125].
Саме при Б.Стеллецькому Власну адміністрацію Гетьмана було більш
структуризовано, а гетьманська Квартира, Штаб та їх підрозділи отримали
ретельніше деталізовані обов’язки і завдання, які були визначені під грифом
“Таємно” у Положенні “Про Головну Квартиру Гетьмана” і ухвалені 3 серпня 1918
р. Б.Стеллецьким.
Штаб Гетьмана [9] був серцевиною Головної Квартири
керівника держави і повноваження цієї частини були надзвичайно широкими.
Гетьманський штаб займався питаннями призначень і звільнення зі служби,
відпустками та відрядженнями усіх чинів Головної Квартири Гетьмана, справами
надання допомоги від самого П.Скоропадського тим особам, “які здійснили послуги
Українській Державі” [10, арк. 7].
Крім того до компетенції Штабу Гетьмана також входило:
встановлення зв’язку між частинами, підлеглими начальнику гетьманського Штабу;
увідомлення Гетьмана за даними преси про політичний і економічний настрій
населення; збереження справ і документів історичного значення; забезпечення
утримання та інших видів задоволення особам Головної Квартири; загальний нагляд
за безпекою резиденції і мандрівок Гетьмана; влаштування гетьманських прийомів
і зустрічей; “обслідування всіх сторін діяльності політичних партій,
організацій і окремих осіб, які намагаються підірвати Гетьманську владу і
встановлену форму Правління в Українській Державі, а також висвітлення різних
політичних течій в суспільстві і народних масах” [10, арк. 7].
На свого начальника Штабу Гетьман, як він сам говорив у той
час, дивився як на свою дружину, а тому й між ним та його начальником Штабу
мала бути повна довіра й жодних таємниць; якщо ж закрадалася розхожість у
поглядах, то вони мусили б розійтись [8, арк. 124]. В такому твердженні є певна
логіка, адже начальник особистого Штабу через підпорядковані йому управління
регулював усе внутрішнє життя Гетьмана. З цього приводу один з його начальників
Штабу Б.Стеллецький згодом, вже в еміграції, дещо іронічно висловився, що “в
сутності цю посаду було б більш правильно назвати Міністром Двору Гетьмана, але
аби знову ж таки не створювати чуток про царський режим, вирішено було назвати
її більш скромно” [8, арк. 124], тобто – начальником власного Штабу пана
Гетьмана.
До опів на дев’яту вечора обід добігав кінця й
П.Скоропадський приймав доповідь від начальника Штаба, а в іншій кімнаті
одночасно відбувалося засідання Ради міністрів. Близько десятої вечора уряд
здійснював перерву на пів години й усі виходили до зали; туди ж виходив і
Гетьман й тут відбувався обмін враженнями та думками [11]. Після перерви,
П.Скоропадський із начальником Штабу поверталися до кабінету, де іноді до
третьої–четвертої години ранку займалися розглядом поточного листування. Як
засвідчував гетьманський начальник Штабу дуже рідко бували дні, коли вдавалося
закінчити роботу до одинадцятої чи дванадцятої ночі [8, арк. 126–130].
І дійсно, кожноденна присутність за сніданком та обідом, а
також щоденні доповіді у Гетьмана, які здійснював начальник Штабу, фактично
робили його членом гетьманської родини. Близькість до глави держави, що осягав
диктаторські повноваження, підвищувала й політичну та адміністративну вагу
начальника Штабу в масштабах усієї владної вертикалі, адже усі доповіді
Гетьману від міністрів поверталися їм через начальника його Штабу, який,
відтак, був в курсі й усіх поточних справ з питань державного управління. Крім
того, як відверто визнавав Б.Стеллецький, “Начальник Штаба не входив до складу
Ради Міністрів, але його вплив був більше кожного окремого міністра, позаяк він
був постійним доповідачем та радником Гетьмана і мав у своєму розпорядженні
Особливий відділ за посередництва котрого повною мірою був інформований як про
окремі особи, так і про події, що давало йому можливість легко розбиратися у
подіях” [8, арк. 126].
Начальник Штабу Гетьмана з будь-якого приводу чи справи мав
звітуватися лише перед Гетьманом і отримувати вказівки та розпорядження також
винятково від Гетьмана, а тому “ніяке інше управління по справам, ввіреним його
розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має”. Крім того, начальник
гетьманського Штабу дорівнювався в правах з головноуправляючим, а в окремих
випадках набував навіть прав міністра, тому й міг віддавати “всі розпорядження
по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні”. Серед
обов’язків начальника Штабу Гетьмана було: командування частинами Штабу, нагляд
за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і
прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень всім державним органам,
цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: “Пан Гетьман
наказав” [12, арк. 16–30, 81–100].
Штаб Гетьмана відігравав одну з ключових ролей в
державотворчій роботі за часів гетьманування П.Скоропадського і являв свого
роду службу безпеки, розвідки, контррозвідки та охорони голови держави
водночас. Цілком вірогідно, що через такі широкі (особливо силові) повноваження
Гетьманської Квартири взагалі та Штабу Гетьмана зокрема, П.Скоропадський
намагався створити власний уряд і, за сумісництвом, силову структуру, які (в
тіснішому полі найближчих і довірених йому особисто осіб) надав би Гетьманові
можливості діяти більш самостійно в управлінні державою, уникаючи тотального
контролю окупаційної німецької влади та політичних галасів своїх супротивників.
Саме Б.Стеллецькому, одразу ж по арешті В.Винниченка [13;
14], Гетьман наказав негайно відбути до Осібного відділу (на Підвальну у готель
“Версаль”) й особисто переконатися у законності арешту опозиціонера, додавши
при цьому: “Влаштуйте так, щоби випустити цього мерзотника і встановити за ним
негласний нагляд” [15, арк. 100–103]. Б.Стеллецький виконав наказ
П.Скоропадського, але водночас привіз Гетьманові два документи, вилучених у
В.Винниченка, що свідчили про антигетьманську політичну діяльність письменника
та довірочне листування його із Д.Дорошенком. Проте Гетьман, оглянувши папери
привезені з Осібного відділу начальником його особистого Штабу, лише запросив
до себе у кабінет голову уряду Ф.Лизогуба й мовчки передав йому обидва ці
документи. Наступного дня В.Винниченка було звільнено з-під варти й увесь
інцидент було віддано забуттю [15, арк. 106–107].
Слід також згадати й про те, що Б.Стеллецький був ярим
противником соціалістичних ідей та, відповідно, й політиків, що ці ідеї
сповідували. Попри це, він поважав окремих представників цієї ідеології як
гідних політичних опонентів. Так, наприклад, у своїх спогадах, зауважує щодо
С.Петлюри, що той мав неабиякий запал у своїй діяльності, самовідданість
соціал-демократичним переконанням та організаторський хист. Начальник
гетьманського Штабу почав ставитися з повагою до цього чужого йому за
переконаннями соціаліста, революціонера і самостійника, а згодом навіть
висловив думку, що С.Петлюра “значно перевершив Скоропадського своїм
організаторським талантом і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час
був Гетьманом” [15, арк. 90–91].
Крім того, як стверджував сам Б.Стеллецький, після арешту
С.Петлюри Гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти доказові
звинувачення щодо нього [16]. На це Б.Стеллецький кожного разу доповідав, що
таких в його розпорядженні немає, позаяк С.Петлюра не злочинець, а лише ворог.
Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців
начальник гетьманського Штабу був твердим противником звільнення С.Петлюри.
Саме тому, як згадував сам Б.Стеллецький, йому “довелося залишити свою посаду
через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри” [15, арк. 120]. Разом з
тим, необхідно згадати, що, як запевняє Б.Стеллецький, Гетьман категорично відмовився
вислати потягом С.Петлюру до Німеччини чи влаштувати його несподівану смерть у
камері, а натомість вимагав здійснити над ним судовий процес із усіма
доказовими формальностями (Б.Стеллецький, до речі, з цього приводу скаржився,
що аристократизм П.Скоропадського і його петербурзьке виховання багато в чому
шкодили втіленню в життя політики твердої руки, що надавали Гетьманові його
диктаторські повноваження).
До самого П.Скоропадського, як і до його родини,
Б.Стеллецький ставився зі щирою повагою й був переконаним, що Гетьман прагнув
добра своїй Батьківщині й намагався глибше пізнати власний народ. Водночас він
вважав Гетьмана сміливим офіцером, проте людиною честі, але політично
недосвідченою й такою, що погано зналася на людях. Варто також додати й про те,
що, за спостереженнями начальника Штабу Гетьмана, дружина П.Скоропадського була
від природи дуже розумною жінкою, а її розуму і такту міг би з успіхом
позаздрити будь-який з міністрів Гетьмана. Не зайвим буде згадати й про те, що
Олександра Петрівна “далеко не співчутливо ставилася до всієї авантюри свого
чоловіка і не вірила в Україну” [8, арк. 136]. Такі її погляди мали право на
існування й не заслуговували б тут на окрему згадку, коли б Гетьманова
Олександра не впливала б ними на рішення свого чоловіка – Гетьмана України.
Б.Стеллецький згадував, що коли в русофільської частини оточення
П.Скоропадського, зокрема у самого Б.Стеллецького та О.Палтова, виникала
необхідність схилити на проросійський бік Гетьмана у суперечці з проукраїнською
групою (Д.Дорошенко, І.Полтавець-Остряниця), то вони запрошували дружину
Гетьмана, яка “з’являлася ніби-то випадково і як жінка від природи розумна
знаходила спосіб примирити сторони й переконати свого чоловіка” [8, арк.
135–136]. Сам же Б.Стеллецький, спільно з О.Палтовим, “вживали усіх зусиль
[аби] згладити… стосунки [з білою Росією] і зробити їх для загальноросійського
напрямку не настільки шкідливими” [8, арк. 135–136].
З приводу вищезазначеного, гадаю, буде доречним згадати й
про спогади Б.Стеллецького, в тій частині, де він змальовував думки
П.Скоропадського під час гетьманування у 1918 році, про взаємини України та
Росії. Гетьманський начальник Штабу писав, що П.Скоропадський часто висловлював
наближеним до нього людям свій погляд на Україну взагалі й зокрема на своє
гетьманство. “Він абсолютно щиро усвідомлював, що в Петербурзі не була
зрозумілою можливість від’єднання України (Малоросії) від Росії й хоча він поза
усяким сумнівом природний малорос, але ні його серцю, ані його розуму Малоросія
нічого не говорила.
Лише після зречення Государя, якого він дуже поважав й коли
тимчасовий уряд і навіть окрема область мала вибрати собі правителя, він ближче
познайомився зі своєю батьківщиною. І ось тут йому відкрилися зовсім нові, досі
чужі відчуття, навіюванні ставленням далекого, солідного і чужого Петербурга до
цієї багатої та колись самостійної окраїни, колиски усієї Держави Російської й
безумовного джерела, що до останнього часу насичувало північ своєю високою
культурою. Украйна дала Росії цілу низку вчених, письменників, поетів, музик.
Її багатством жив й звеличувався Петербургзький режим та узамін всього цього, –
писав Б.Стеллецький про роздуми Гетьмана П.Скоропадського й ніби про свої
власні, – невдячний чиновний Петербург лише завдавав один за другим уколи
національному почуттю українців… Але усе це, казав Скоропадський, навіть якби
він це й знав раніше, як знає він тепер, не дало би йому права на проголошення
гетьманства якщо би був в Росії Імператор. Тепер же, коли зник цей єдиний
зв’язок, коли долею російських народів заволоділи якісь різночинці, він вважає
себе більш ніж у праві, і за своїм становищем і за походженням, взяти участь у
долі Батьківщини. Що буде далі, передбачити важко, але одне він може сказати,
що коли на чолі управління Росії залишаться ці сумнівні пройдисвіти, то він без
боротьби своєю владою не поступиться. Він любить до цієї пори Росію, але Росію
справедливу і сильну й завжди готовий надати їй свою допомогу.
На запитання, як він розуміє: чи повинна бути Україна
самостійною чи увійти федеративно до складу Російської Імперії, Скоропадський
відповідав що тепер ще нічого неможна передбачити, усе буде залежати від того,
що буде являти [з себе] майбутня Росія, проте вірогідно припустити що Украйна
увійде федеративно до складу нової Росії” [8, арк. 144–147].
Б.Стеллецькому не вдалося довго втриматися на престижній
посаді і 24 жовтня 1918 р. його було звільнено. Що ж до слів Гетьмана
(написаних вже в еміграції) про велику помилку в призначенні Б.Стеллецького, то
їхню суть розкриває у власних записах сам Б.Стеллецький, прямо вказуючи, що
вимушений був піти з посади через “розбіжність поглядами [із П.Скоропадським –
П.Г.-Н.] на Петлюру, а головним чином на соціалістично-націоналістичний рух, що
посилив свій вплив ” [8, арк. 125].
Про долю Б.Стеллецького після падіння Гетьманату в грудні
1918 р. [17] практично нічого невідомо. Достеменно відомо лише, що він
емігрував до Югославії, де з ним жили троє дітей (доньки Тетяна і Ксенія та син
Федір). Помер у Белграді (Сербія) 25 лютого 1939 р. і був похований на белградському
Новому цвинтарі (ділянка 80-А).
Збереглися його (поки що неопубліковані) мемуари: “Спогади
колишнього завідуючого пересуванням військ по залізницям та водним шляхам
сполучення Київського району”, “Генерал-лейтенант Ніколай Іванович Іванов
(Гамзунов)” та “Гетьман Павло Скоропадський. Спогади про події на Украйні у
1918 році. Від Грушевського до Петлюри”, що переховувалися в Російському
закордонному історичному архіві у Празі.
|
